Надійка Гербіш
серпня 09 (Пт) 2019, 18:04
Терапія в-тиш-енням

Багато років поспіль у мене формувалася звичка: відпочинок – це коли валізи, аеропорти, чужі краї та нескінченні пригоди. Народження дитини не те, що не викорінило, але зміцнило звичку.

 

Наприклад, наша дівчинка вчилася бігати надворі біля собору Дуомо в Мілані, їла свою першу піцу в Ріміні, уперше спала на окремому ліжку в Парижі, вчила перші слова у Венеції, зустрічала Пасху у Ватикані, а світанок на морі – у Ґданську… Нам здавалося, що пригоди – це те, що визначає нашу сім’ю.

Однак цей несподіваний, безкінечно цілющий, відпочинок у буковинських Карпатах довів нам, що не-поспіх, тиша, турбота про себе й своє здоров’я, час на просто-побути-втрьох теж дуже про нас і дуже нам потрібні.

Коли ми, йдучи по фермі, де дитина годувала кроликів, гладила коника й зблизька розглядала овечок і кізочок, розмірковували вголос про те, де насправді відпочили краще – минулоріч на морі в Афінах чи за ці кілька днів тут, на Хуторі Тихому, одностайно визнали, що таки тут.

 

Терапія в-тиш-енням

Як людина, яка намагається максимально купувати прикраси, товари для дому, одяг в українських виробників (то, знаєте, така приємна фішечка – на всі компліменти щодо вбрання в закордонних відрядженнях відповідати «це створено українськими дизайнерами!» - різновид культурної дипломатії в дії), я мала би вже давно почати шукати якусь українську базу, на яку нам би хотілося повертатися, наче додому. Однак «Хутір Тихий» сам нас знайшов, і від того радісно особливо.

 

Зимою повернемося чи ще восени? – запитав мене Ігор, коли ми несли валізи до машини.

 

Я усміхнулася, бо добре його знаю – мій чоловік далекий від сентиментальності. А враховуючи те, як він хвилювався, чи все гаразд із машиною після гірських доріг, зрозуміла, що йому мусило дуже сподобатися, аби це питання таки прозвучало (навіть про Париж він цього не казав)).


Терапія в-тиш-енням


Терапія в-тиш-енням


Терапія в-тиш-енням


Власне, про логістику. Дорога різна, здебільшого ок, але місцями сильно не дуже. Правда, з пасажирського сидіння відкриваються казкові краєвиди – і є час їх порозглядати. Останні 800 метрів – підйом на гору, і він доволі складний. Однак якщо подумати, що свого часу там узагалі не було дороги, і власники вибивали її самостійно, а тепер постійно підсипають й ремонтують (і вклали туди вже 200 вантажівок щебеню!), що дощі постійно розмивають, дорога «жива», постійно рухається і змінюється, а бетонувати неможливо – восени й взимку вона тоді б перетворилася на жаский каток – розумієш, що все не так кепсько. І що воно того більш ніж вартує – особливо, коли таки добуваєшся на вершину й бачиш усі ці фантастичні ландшафти, яких жодна фотографія не передасть, як слід.


Терапія в-тиш-енням


Терапія в-тиш-енням


 

Щойно в’їхавши, ми з Данусею відзначили, що кожне вікно – як жива, дивовижна картина. І лише потім довідалися, що всі будиночки на хуторі спроектовані так, аби з кожнісінького вікна (навіть туалетного) відкривалася красива панорама.


 

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Узагалі, для нашої маленької сім’ї найкоштовнішим подарунком був час утрьох. Запитавши донечку, що їй найбільше подобається у нашому відпочинку, почула несподіване – «ти», бо, як пояснила вона згодом, я тут із нею бавлюся.

 

Чого-чого, а батьківської уваги цій дитині точно не бракує – ні вдома, ні деінде. Як і спільних забав-прогулянок-читань. Однак, дивлячись на її щасливе обличчя і зауваживши, що за весь час вона не потребувала мультиків/ґаджетів/курованих розваг, я думала про те, що ж давало їй це відчуття ніжного щастя на тлі? Що їй так сильно у мені в той час подобалося?

 

Спокійним поглядом погладжуючи верхівки гір, показуючи дрібнюсеньких жабок чи велетенських коників-стрибунців, що стрибали по траві, читаючи втишеним голосом чи просто усміхаючись їй, я думала, що, може, удома їй бракує в мені безтурботності? Чи погляду в не-поспіху? Чи відчуття присутності не в далеких робочих чи екзистенційних думках, а тут, на місці, поруч із нею?


 

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Коли Ігорю довелося на два дні поїхати додому через робочі справи, я тужила за ним так, що не могла знайти собі місця – мені хотілося плакати й оце все, знаєте, що буває після перших побачень. І думалося, що усі ці вже понад 16 років я досі дуже сильно його люблю й встигаю скучити навіть за один робочий день. Але там, у горах, це було щось навіть інше й глибше – мені пекло в грудях навіть від однієї миті, коли я не могла розділити вдячність і радість від споглядання довколишньої краси із ним. Здавалося, що просто від того лусну. Тож, вклавши Данусю, виходила на широкий балкон видивлятися зірки – або розмиті плямки круглих ліхтарів у хмарі, що лягла заночувати між горами, і молилася впівголоса.

 

 

Це був період відсвіження стосунків – коли ми перетворилися з двох закоханих дорослих із купою відповідальностей і викликів на партнерів по спогляданню краси; на найближчих людей, яким хочеться звіряти одне одному негайну радість.

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

 

 

На щастя, більшість днів ми таки були разом – подовгу гуляли, говорили, сміялися, мріяли вголос. Я читала Данусі «Володаря Перснів», Ігор нам – послання св. Апостола Павла. Дануся заварювала духмяний трав’яний чай у красивому чайничку й розливала нам в горнята. Ігор розпалював вогонь у каміні. Ми куталися в пледи. Гойдалися на гойдалці. Годували оленів і кроликів. Слухали, як дзижчать бджоли, скрекочуть цикади, бекають вівці. Збирали квіти, ягоди й гриби. Ласували казково смачною їжею. Підставляли обличчя до сонця. Плюскалися в басейні. Дивилися, як захоплено Дануся стрибає на батуті. Гладили коника. Ігор їздив верхи, я відпочивала у фіто-бочці (я не фанатка спа, але тепер це моя улюблена процедура). Просто собі були. Були вдячні. Були втрьох.

 

Я не люблю готувати (ні, звісно, привезені з Карпат лисички я таки засмажу в сметані до картоплі, і салат з бринзою зроблю із задоволенням), тож кухня без функціоналу була дуже навіть для мене (насправді, дерево псується від води й постійного відмивання, а будиночок втягує в себе запахи, тож готувати в цій дерев’яній оселі було б не дуже коректно в кожному разі).

 

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

А от смачно їсти я таки дуже люблю й вимоглива щодо їжі, яку готують інші (знаю, парадокс, ну але що зробити). А ще прискіпливіша в нас Дануся. Однак тут вона їла багато, їй усе подобалося (щоправда, якось замовили їй картоплю фрі – і це їй перебило всі інші враження, так вона тішилася, довелося замовляти ще кілька разів, ех). Пила козяче молоко (а враховуючи те, що в горах буйне різнотрав’я, а жодного промислового підприємства в радіусі 100 км там немає, навіть машини не їздять, цінність його в моїх материнських очах зросла в рази), їла запечену з грибами форель (благо, вона без кісточок), із великим задоволенням куштувала всі гуцульські страви (тільки гуслянка дістала означення «смачно, але я більше не хочу і не пропонуйте», усе решта забиралося навіть з батьківських тарілок).

 

На хуторі є власне виробництво не лише чаїв/меду/джемів/фіто-сиропів (усе це дитині заходило – і досі заходить, бо ми привезли з собою цілу торбу смакоти – пречудово), але й власний молокозавод, який розташований у Путилі.

 

(На жаль, в Україні, на відміну від ЄС, немає повноцінного маркування продуктів: свого часу, живучи в Польщі, ми тішилися тим, що могли вибирати ковбасу, де написано «100 грам ковбаси виготовлено з 180 грам м’яса»; тут немає ні таких позначок, ні записаної історії молочного продукту – з цільного молока він чи з сухого. Більшість української «молочки», з того, що я чула/читала з різних джерел, робиться з сухого молока. У Путилі – усе еко-еко, лише з цільного молока. І, ось вам черговий парадокс, продукція абсолютно не конкурентноспроможна і ви її особливо ніде не побачите. Виходить дорогОю, зберігається дуже короткий термін (йогурт – до тижня; вправа на уважність – ану перевірте свої холодильники), справжнє молоко по цих дорогах збовтується. Від того сумно. З веселого – ми тепер знаємо, куди їхати по високоякісні молокопродукти (заодно й Карпати подивимося, а що).

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

 


Ще з сумного/політичного – роумінг. До Румунії там рукою подати. Вишки їхніх операторів сильніші, ніж, скажімо, Київстару, тож пильнуйте телефони (і стільникові дані, які я спершу не вимкнула, ох). Якщо їдете – виставляйте «вибір мережі вручну». Але це півбіди чи не біда зовсім навіть. Біда в тому, що румунський інфо-простір відкритіший для мешканців тамтешніх сіл, ніж український. Щось це мені нагадує – такий, знаєте, дуже реальний кейс кількарічної давності на Сході. І від того сумно страшенно.

 

Але повернуся до їжі, бо мене надто легко викидає на розмови про міжнародну політику (освіту міжнародника, кажуть, не так легко з себе витравити).

 

Ми харчувалися в тамтешньому ресторанчику (до речі, будівля ресторану – це перша старовинна хата, яку господарі викупили для себе в 94-річного діда, щоби втікати від київської метушні, а тоді там заснували хутір), намагаючись скуштувати кожну страву, однак проблема була в тому, що усе таке ситне (й цілковито натуральне, тутешнє – до речі, там не готують із заготовок, усе свіже й на один раз; час очікування страви відчутно довший, ніж деінде, тому обід треба замовляти за сніданком, вечерю – за обідом), що доводилося брати м’ясо/рибу і гарнір, чи салат і десерт, чи суп і вареники/деруни, і ділити на трьох. Самостійно з’їсти суп і м’ясо з гарніром ні я, ні Ігор не подужали б (а всі друзі знають наші звичні апетити). Сніданок включений у вартість проживання – і теж дуже ситний і розмаїтий.


 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням


Власне, господарі кажуть, що концепція оздоровлення – через повітря, їжу й воду (на території хутора – сім різних джерел, вода з них стікає в одну криничку й уже тоді подається в будиночки). Є і додаткові терапії – апітерапія (сон на бджолиних вуликах), іпотерапія (коники), фітотерапії (через сиропи, баню, фіто-бочку, відпочинок на лежаках у ялівцевій фіто-долині; останнє – кайфовий кайф, страшенно сумую, що відкрила його для себе аж у передостанній день), піжамна терапія (за бажанням гостей їжу їм цілий день можуть приносити в будиночок), і ще розмаїті інші, які ми не випробовували. Довкола щедро ростуть білі гриби й лисички (я вперше в дорослому житті збирала – і це був кайф!), суниці, чорниці, брусниця, різноманітні цілющі трави, тож можна влаштувати такий відпочинок із користю також. Є сходи здоров’я з альтанкою на горі як нагородою. Є басейн (а скоро буде ще спа-центр із панорамним басейном над прірвою!), є тренажери в лісі (українського виробника – це ж любов!).

 

 

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

 

Але найкраща терапія, яка навіть ніде не зазначена як, власне, терапія – це відпочинок для втомлених роботою з комп’ютером очей. Для вух, змучених від гамору. Для дихальних шляхів - наша дитина після червневої пневмонії знову десь хапанула віруску й мала дуже неприємний залишковий кашель, коли ми їхали на хутір, але попри холодну погоду, яка нам випала там, повністю перестала кашляти за кілька днів.

 

Я так сумувала, що всі діти на хуторі (а будиночки зазвичай в сезон повністю заселені) мають ґумаки, бо в них мудрі мами-тати й знають, що в Карпати треба брати не сандалі й кеди, а чобітки навіть улітку, поки не з’ясувала, що на рецепції видають ґумаки на період перебування безкоштовно, на всі розміри, усім гостям. Тож узяла собі й Данусі й теж перед свіженькими гостями виглядала, як дуже мудра мама.

 

У нашому будиночку (з власним міні-подвір’ям, гойдалкою і мангалом надворі) була чудова простора вітальня з каміном, кухня (яка слугувала мені робочим кабінетом через зручний стіл і місцем, де Дануся робила нам чаї), зручний санвузол (із віконечком на гори), а нагорі – дві ну дуже затишні спальні й просторий балкон.

Дитина пробувала спати сама у власній спальні, але недовго – зрештою знову перекочувала до нас, тож ми сумували, що не взяли з собою близьких друзів (тим паче, диван унизу розкладається, тож діти могли би спати там) і вирішили це обов’язково виправити у майбутньому.

При вході – міні-тераска й гардеробна (Данусю особливо тішила остання), за будиночком – персональна дровітня (як у Петсона з Фіндусом, ааа!).

 

Велика кількість краєвидів на фотографіях зняті з балкону. Один раз, поки наш тато був у від’їзді, ми навіть влаштували собі там mother-daughter date, замовивши обід у котедж.

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

Терапія в-тиш-енням

 

 

І там мені так добре писалося.

 

Кажуть, письменники приїздять сюди писати книжки, а сценаристи – сценарії. Джамала он приїздила знімати кліп. Ні місцеві жителі, ні проїжджі не мають змоги потрапити на територію хутора, тому що спокій і конфіденційність гостей дбайливо охороняється (я вела себе тихо, але власну конфіденційність порушувала – згодом мені було страшенно прикро, коли читачі приїхали познайомитися, але їх не пустили, оскільки адміністрація не знала про приїзд; то мав бути сюрприз, тож я не знала також і нікого не попередила, а довідалася лише пост-фактум).

Мене вразила вихованість дітей за столом, та й загальна температура інтелігентності по хутору. Дорослі між собою не знайомляться. Індивідуальність, безшелесна внутрішня тиша й простір довкола тут цінуються – і це теж добре.

 

У окремому записі поділюся підбіркою своїх фб-замальовок звідтіля, аби не загубилися (ну і треба ж кудись подіти ці тонни фотографій!).


  • Осінь у Парижі
  • 100 днів літа: 70-76
  • Пошуки безтурботності. Ріміні
  • Італія: квартира в Мілані
  • Повернулися

  • Надійка Гербіш
    українська письменниця,
    перекладачка, колумністка,
    ведуча подкасту «Слово на перетині»,
    продюсерка. Директорка
    з міжнародних літературних прав
    для Європи та Нордичних країн
    американської компанії
    Riggins Rights Management
    Нові книжки:
    комірка
    Monastyrski © 2014-2020