Зараз у Лодзі яскраво світить сонце, а мапи, розкладені на столі, страшенно спокушують невідкритими таємницями своїх позначок… проте, як тільки ми зібралися виходити з дому, Мацьопа заснула. Тож, мабуть, це найкращий час поділитися кількома дуже яскравими і світлими – і дуже ностальгійними світлинами. Збаразькими.

Поміж ними я залишу кілька статусів, написаними у ФБ нашвидкуруч, із мобільних пристроїв – у дорозі, на вокзалі, у збаразькому кабінеті… Просто тому, що мені дуже важливо зберегти ті емоції й ті думки. І ту світлу віру в дива, які несхибно трапляються – і в Збаражі, і в Лодзі, і взагалі.

 

 

Насправді, мені майже соромно за кількість наших фотографій і кольорів на них. Проте цей вересень настільки красивий, що я не можу мовчати про його радість, тепло, любов і про дім, за яким ми тепер так страшенно сумуємо. Усього одна ніч дороги –і ця осінь змінила свою мелодію і спеції до ранкової кави. Тепер, мабуть, вона виглядатиме дещо інакше і на моїх фотографіях. Але найголовніше в ній залишиться, це я точно знаю.

 

 

29 вересня

я пишу про те, як за цих неповних два дні скучила за найкращою з країн, за рідними, за домом; пишу, що мрію про гарбузові супи і домашні помідори з домашнім базиліком. 
вона відповідає з лінії вогню, що з моїх гостинців з'їла лише крихточку, решта порозкладала в кишенях форми, щоби пригощати ранених "ліками" з дому. вона пише про те, що командир заховався в "ничку" і читає мою нову книжку - після того, як всі насолодилися запахом її сторінок. там запах сигаретного диму, ватри, пороху і поту. а фарба, фарба зі сторінок книжки - це ж настільки про мирне життя. 
вона каже мені, що вони там - заради миру, а ми тут - заради майбутнього. що в нас одна мета і різні засоби. 
я не знаю, на скільки днів (місяців?) ми залишимося тут, бо, насправді, хочеться повернутися вже і зараз. ходити з Мацьопою в Чарівні Місцини, збирати сухоцвіти і жолуді, виглядати білочок і їсти бабцині яблучні пироги, запиваючи какао з домашнього молока, яке передала свекруха.
хочеться, щоби на місці згарищ виростали міста - сильні і вільні. хочеться, щоби та, котра завжди так мудро підтримує мене своїми листами, ділилася переписами млинців, а не новинами з фронту. 
насправді, хочеться так багато всього. і я вірю, що буде. вірю в Боже милосердя. ну і ще вірю в янголів, які танцюють.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

24 вересня

абсолютно прекрасне.
моя бабця пішла з моїм же паспортом забирати два пакунки з книжками з пошти. повернулася з книжками - але без паспорта. наш від'ізд уже в неділю, щоб ви розуміли. а ще - і тут мушу зробити ліричний відступ, бо це дуже цікава з антропологічного погляду штука.
у нашому містечку досі є так званий "базарний день", який іще в народі називають "святим четвергом". у четвер ніхто не планує ніяких справ (навіть копання картоплі!), усі вдягаються красиво, мають право виходити з роботи не тільки в обід... з довколишніх сіл з'їжджаються люди й продають усілякий смачний і кольоровий крам. у місті колективні закупи, колективний шпацер, колективний catwalk.
бабцина дорога до пошти і назад, очевидно, пролягала якраз через базар. шанси знайти паспорт, як ви розумієте, мізерні, і це ще на погляд оптиміста. песиміст порадить, не зволікаючи, писати заяву в міліцію і оголошення в газету. ми подзвонили на пошту, там все обшукали і паспорта не знайшли. довелося мені залишати дитину з бабцею, відкладати всі справи і йти на пошуки самій. дорогою я дзвонила перевіреним друзям (встигла набрати тільки чотирьох), питала, чи вірять вони в дива (так-так-так, - казали мої друзі), і просила молитися. 
а вже через 5 хвилин дзвонила всім знову і голосно запевняла: Бог крутий, Він робить дива, паспорт у моїй лівій руці, телефон у правій. люди, котрі з'їхалися на базар, оглядали мене з ніг до голови, я їм підморгувала, усміхалася і махала своїм паспортом. 
пригоди - це чудово.

 

 

 

Усі наступні світлини – авторства Зоряни Савчук. Ну бо що роблять нормальні люди перед від'їздом? Залагоджують важливі справи і пакують валізи. Натомість я важливі справи залишила на п'ятницю, валізи – на день перед від'їздом, а сама пішла на манікюр і на фотосесію з донечкою в улюблені Чарівні Місцини. На щастя, Зоряна (вона ж фотографиня і майстриня з манікюру) виявилася ще й доброю подружкою, яка змогла просто посеред робочого тижня приїхати в гості і з усім допомогти. Трохи з цих фотографій ілюструватимуть моє інтерв’ю листопадовому журналу «Кана».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Дасть Бог, зовсім скоро розкажу про нові пригоди, нові дива, і нову, нехай і зовсім тимчасову, домівку.