Форум завершився, довгоочікувана тернопільська презентації «Дороговказів…» також, удома – красиві букети й стос нових книжок. У цих кількох днях було стільки любові, щирості, промовлених пошепки таємниць, обіймів, усмішок, сліз і добрих слів, що зовсім-зовсім не хочеться ці дні відпускати. Навіть попри велику мандрівку, яка має початися ось уже менше ніж за два тижні, і попри яблучну духмяність бабиного літа, яка прийшла до нас замість пронизливого холоду і вітрів.

Добре, що є блоґ, у якому можна законсервувати трохи світла на зиму)). Тож у цьому пості я розповім про Львів, а згодом – про учорашній, такий безмежно теплий і рідний, Тернопіль.

На Форум я їхала сама. Малючка залишилася з татком і своєю прекрасною бабцею Танею. Я взяла книжку й нікому-нікому не сказала, яким потягом їду. Усе заради того, щоби спокійно, не відволікаючись, читати цілих дві години. Проте, у вагоні побачила дівчинку, котра тримала мої книжки і читала одну з них. Дівчинку звуть Ярослава і вона не пішла до школи, бо їхала з Вінниці на мою львівську презентацію. Такі зміни в планах – найкращі, що не кажіть.  

А тоді був вечір. Я прийшла заздалегідь, але була не першою. Вродливий хлопець уже сидів у напівтемній, просторій, дуже такій джазовій залі, і читав «Дороговкази…». За п’ятнадцять хвилин до презентації вільних місць уже майже не залишилося – ці прекрасні люди сідали близько одне коло одного і стояли під арками, підходили за автографами, обіймали, усміхалися, і було так щемко і добре, що в голові паморочилося.

Насправді, ви собі навіть не уявляєте, як багато для мене важить ваша присутність, ваше тепло, ваші усмішки і сльози у ваших очах.

Серед запрошених «сценічних» гостей були чудові дівчата – Дзвінка Матіяш і Юля Юрчук, а також видавець Богдан Трояновський. Він сказав, що в цій моїй книжці чогось бракує – мабуть, таки нової книжки. І попросив перед усіма пообіцяти, що наступна, про радість, теж вийде в «Свічадо»)). Зважаючи на всі ці плановані зміни, мандри і безкінечний цейтнот, я думала відкласти письмо кудись на потім. Але хіба можна після таких слів? Особливо, коли розумієш, для яких дивовижних людей ці книжки пишуться.

Найболючішою і найпрекраснішою несподіванкою стало відео, записане моєю подругою-медиком на лінії вогню. Вона вітала з новою книжкою і казала такі прості, такі важливі слова. Ми – мабуть, усі – плакали. Потім я дізналася, що це відео машина з передової спеціально везла в інший населений пункт, де був інтернет. Ох, ці великі кроки маленьких, безмежно люблених людей. Мене запитали, звідки починаються дива. Що ж, зокрема – звідси. З тих, хто не може не ділитися любов’ю.

Потім був вечір із дорогоцінними людьми – сестрою і близькими друзями ще з часів ЖЖ. Зі світлом свічок, розмовами і сміхом. Усе, як колись. Того дуже бракує зараз, насправді.

Очевидно, Львівський форум видавців - це, передусім, про обійми. А тоді вже про книжки, каву, квіти і все таке. Дякую всім причетним до. (Досі подумки в ті обійми кутаюсь). Наступний день складався з презентацій, інтерв’ю та зустрічей, про які могла лише мріяти. Там було чаювання із улюбленою Богданкою Матіяш та її неймовірним чоловіком Костем Москальцем, історіями про Єгипет і тишу, словами про біль і про Нього. Там були випадкові зустрічі, які важили більше, ніж багато спланованих – у буднях. Нові книжки, сміх, фотографування з власною фотографією в півтора людських зрости, бутерброди в дорогу з турботливих рук, тато, який підвозив мої речі до потяга, наче італійський мачо – поміж львівських корків із квітами й у шоломі.

А потім була дорога, розмови в потязі, дощ, ніч і все таке. Все те, з чого колись складалося моє напівмандрівне життя і те, що я встигла призабути за роки затишного декрету і подорожей утрьох.

…Дануся тішилася мамою, квітами і новою книжкою, Ігор розпалив у грубці – бо ж холодно як!, я читала нову книжку і пила лавандовий чай. Мушу визнати, що стала страшенно домашньою, бо зовсім не смутилася, що Форум продовжувався без мене, разом із цікавезними подіями і купою чудових людей.

Було просто добре і вдячно. Тим паче, мій особистий форум продовжувався ще в понеділок. І то було насправді прекрасне продовження – про яке, дасть Бог, розповім зовсім скоро, ще до того, як вирушити в далеку дорогу. Котра, сподіваюся, принесе багато змін і радості.

Дякую за фотографії з презентації мегаталановитій Оксані Тисовській.

А кілька інста-митей хай будуть бонусом.

Шкода, що не всі потрапили в кадр навіть на презентації. А більшість тих, хто потрапив, складно розгледіти. Мені б так хотілося мати ваші усмішки на пам'ять. Це неможливо - але я збережу тепло.