Одного вечора – я саме приїхала до Києва на презентацію «Теплих історій до шоколаду» після безсонної ночі й цілісінького дня презентацій та інтерв’ю в Житомирі – я зустрілася з паном Олегом, дипломатом і прекрасною людиною, чий блоґ давно читаю в мережі. Він пригостив мене смачним обідом і подарував книжку своєї доброї знайомої про Венецію. Я зраділа – тому що люблю книжки, а ця ще й була дуже гарна. Але, пам’ятаю, подумала, що от Венеція мені, мабуть, світить ще не скоро. Тож книжку почала читати – і відклала на полицю.

Але минуло всього два роки, і я таки опинилася у Венеції. І не сама, а з найдорожчим І. й нашою маленькою донечкою. Пригадую також, як ходила по вже дуже теплому, але ще геть безбарвному після зими збаразькому подвір’ї, заколисуючи Данусю в ерго-рюкзаку за спиною, і читала цю книжку, не до кінця вірячи, що вже за тиждень мала побачити те все на власні очі.

На щастя, та мандрівка таки відбулася. І стала надзвичайним, дуже-дуже особливим часом для нашої маленької сім’ї. (Тут –підбірка фотографій про маленькі подорожні дива). А коли ми повернулися додому, написалася ця казка. І з того часу з нею стаються всілякі чудові події. Ну, по-перше, її взяли у видавництво. По-друге, їй підшукали просто неймовірно талановиту художницю. І редакторку! (Наталка Малетич працювала також над моїми «Дороговказами…», і в мене є всі причини захоплюватися нею не лише як талановитою письменницею, але і як талановитою редакторкою). Зараз ця книжка готується до нових пригод, і я колись вам про них теж розповім, але зараз мова не про це.

А про те, що одного дня, саме тоді, коли мені так нестерпно хотілося хоч маленького, але дива, дядечко Пасьтась (так Дануся називає поштаря) приніс нам у скриньку повідомлення, що книжка вже прилетіла в Лодзь. Я побігла на пошту, не чуючи ніг, а додому йшла, усміхаючись до вух і мало не плачучи. Бо ж з пакунком!

Ну а ще про те, що моїй найдорожчій маленькій дівчинці, моїй мандрівниці й книголюбці, книжка теж дуже сподобалася. Одного дня, дасть Бог, Дануся зможе прочитати її сама й розгадати всі ті маленькі таємниці, які я заховала для неї у тексті (спогади про місця, де вона смакувала італійські сири, годувала голубів чи захоплено роззиралася довкруж; червоно-білі смужки на її сукні, мелодії, які грали вуличні музики…)

А поки вона солодко спить, а я пишу продовження казки, уже геть про інше місто, в яке колись закохалася сама і яке, сподіваюся, їй також дуже сподобається - ну так, oдного дня.