Сьогодні той день, коли можна нікуди не поспішати аж до вечора (приїхала мама, розважає Дануську, поки я готую обід, займаюся хатніми справами, працюю і пакую валізи). Найвища пора, як каже моя свекруха, розказати про понеділкову презентацію «Дороговказів…» у Тернополі. Перед якою я страшенно хвилювалася – позамежна оголеність тексту і мене-у-тексті в рідному місті не могла не лякати. Але було так добре, так пронизливо світло, що вкотре мушу повторити своє дякую-дякую-дякую. Усім, хто прийшов.

Мабуть, улюбленій книгарні «Є» варто докупити трохи більше стільців: мені було так незручно, що багатьом із вас довелося стояти (а говорили ж ми довго!). Того я підвелася теж і стояла майже всю презентацію – так, відверто кажучи, було значно простіше розповідати про те найважливіше, чим наважилася ділитися. Модераторка Аня Золотнюк і мій дорогий пастор Петро Сельський відкривали нові пласти розмови – ті, які я сама б не підняла. Уперше за історію багатьох десятків презентацій я зачитувала так багато уривків.

Дануська, яка встигла набігатися спершу з бабцею, а тоді з татом пішохідними вулицями, побавитися з клоуном і перечитати більшість книжок із дитячого відділу, врешті не витримала, пройшла до мене і заховалася в мою довгу спідницю, щоби звідти виглядати і казати всім «ку-ку». Потім разом зі мною роздавала автографи, а коли, зрештою, я взяла її в рюкзачок, вона так зраділа, так зраділа, що цілу дорогу від книгарні до адміністративного корпусу медуніверситету повторювала мені «дяпа! дяпа! дяпа!» - дякую! дякую! дякую!

Словом, тернополяни, мої-мої улюблені. дякую вам за той вечір. За обійми, сльози, тепло, усмішки, уважні погляди, квіти і в’язані прекрасності. І за розкуплені всі до єдиної книжкИ - теж. Так приємно було розчинитися в радості і любові, що не продумує жодного кроку, слова, руху. 

Особлива вдячність - збаразькій команді, яка приїхала підтримати мене. Ну скажіть, чи багато бургомістрів ходять на презентації своїх краянок-письменниць? А збаразький наш мер, тато чотирьох малюків, приїхав, щоби почути і привітати. І подарував такі квіти, такі квіти, аж не віриться, що то мені. Зараз куточок у моєму кабінету виглядає ось так і страшенно надихає:

Так хочеться всіх назвати поіменно, але то таки буде складно. Просто знайте, що цей вечір був дуже важливим для мене. І я за нього безмежно вдячна – Богу, вам і моїм найдорожчим

Дякую усім, хто надіслав світлини – ділюся ними тут.  

за 10 хвилин до початку :-)