Звісно, я погодилася одразу, як тільки пані Оксана зателефонувала й запросила провести літературну зустріч у її кав’ярні в центрі Вроцлава. Я вже наперед знала, що не спатиму (попередні ночі, що я ночувала поза Данусиними обіймами – після презентацій у Львові та в Любліні, – я наївно планувала відіспатися; а дзуськи). Але як тільки починається весна, мені стає щемко і хочеться подорожей. Тож ця нагода була ідеальною.

Пані Оксана, журналістка і художниця з Полтави, приїхала до Вроцлава зовсім недавно, у листопаді. Ну а сама кав’ярня відкрилася всього за десять днів до мого приїзду. У це було трохи складно повірити: усе там виглядає ну зовсім «обжитим». А ще складніше було повірити в те, що родина пані Оксани – чоловік і син, обидва Миколи, й дівчина Миколи-молодшого, Таня – облаштовували кав’ярню власноруч (зокрема самостійно монтували меблі!). Власне, самі вони й займаються організацією і працюють офіціантами.

Щойно зайшовши (це було геть невиховано, визнаю!), я приклеїлася до вікон. Усі вони були відчинені, з центральної площі долинали мелодії вуличних музикантів; белемкання дзиґарів на старій ратуші; цокіт копит – запряжені в брички коні возять туристів вуличками; гамір і дитячий сміх: бо ж усюди видувають гігантські бульбашки! Від краєвиду голова пішла обертом – і не лише тому, що я трохи боюся висоти. А тому, що там тааак гарно! Я думала про те, що спатиму перед цими вікнами, тобто, як спатиму… буду лежати і писати щось дуже лагідне в Данусин жовтий щоденник, який прихопила з собою… І дуже вже хотіла, щоби настала ніч.

вікна кав"ярні зовні й краєвид за ними

Ну але ж попереду була ще екскурсія (більше – згодом) і, власне, зустріч.

Так, я завжди пишу емоційно, а про ці зустрічі і зовсім не можу писати «з фактажем». Тому що абсолютно прекрасні люди, які заповнили простору залу кав’ярні, усміхалися, інколи плакали, ставили дуже важливі питання, слухали, коли я читала, сміялися разом зі мною, приносили книжки на підпис і самі розповідали дивовижні історії. Тому що мені дали потримати маленьку семимісячну дівчинку, таку чудову, таку усміхнену (її мама – художниця Ірина Беззубенко, чиї картини зараз складають виставку в другій залі кав’ярні). Тому що коли кілька людей сказали, що, переїжджаючи до Польщі, везли мої книжки з собою, мені в горлі стояв клубок. І тому що ці сяючі очі й потиски рук насправді важать дуже багато.

Чарівна й упевнена молода журналістка Юля, яка прийшла на зустріч, приїхала з Криму. І я, на цій «дорослій» зустрічі, взяла дитячу книжку про Венецію і прочитала вголос те, що, насправді, давно хотілося прочитати вголос. Ми говорили про важливе й болюче, про Бога, про мир і війну, про подорожі, дітей і книжки. Про чоловіків і організацію часу. Про біженців і окупацію. Про навчання і улюблені квіти. Власне, на питання про улюблені квіти я відповіла, що люблю конвалії, і що моя свекруха уже багато років щовесни мені дарує букет з власного саду. Минулої весни я занепокоїлася: конвалії вже продавали на вулицях, а «мого» букету все ще не було! Невже я не помітила якоїсь несподіваної прохолоди в стосунках? Але тих же вихідних мама Леся передала мені квіти. Після презентації я переповідала мамі Лесі цей епізод вайбером, на що Оля, чоловікова сестра, сказала, що конвалії у них ростуть у затінку, того мені треба бути терплячішою.

- Ми от думаємо, як тобі тепер передавати квіти? – сміялися вони.

І я собі намріяла, що треба встигнути приїхати саме в сезон.

…Молодий хлопець, який ставив дуже глибокі питання, які сильно мене зачіпали, згодом сказав, що знайшов мене завдяки статті тут, у блозі, про дерев’яні іграшки. А пані Оксана розповіла, як «познайомилася» зі мною, читаючи мій давній блоґ, «Мій мольберт», ще п’ять років тому.

І то стало для мене таким важливим нагадуванням про те, як добре ділитися. Навіть коли в ту конкретну мить, що пишеш, не знаєш, із ким ділишся. Чи торкнеться. Чи зрезонує. І взагалі.

Тому дякую усім, хто виходить на «зворотній зв’язок». Хто приходить і обіймає. Хто запрошує і напоює смачною-смачною кавою. І не ображається, коли я липну до вікон з перших митей.

Фотографій тут доволі багато, але кому цікаво розглядати - більше у фб-альбомі.