Інколи буває цікаво зауважити, як усередині пускають тоненькі прозорі корінці різні маленькі любові, наче літні цибулини напередодні весни у нижньому ящику холодильника. І ти так само, теж напередодні весни, раптом усвідомлюєш, як багато тоненьких, водянистих, та все ж ниточок пов’язують тебе з маленькою знімною квартиркою в центрі чужого міста, і що навіть саме це місто вже не таке тобі й чуже – і в особі, скажімо, бібліотекарки, одногрупниці, поштаря чи продавця зеленини в магазині на розі воно дає тобі зайву книжку, підсуває шоколадну цукерку, ґречно знімає кепку чи просто усміхається, вітаючись. Воно підморгує тобі ліхтариками знайомих вітрин, стелиться перед тобою плетивом знайомих вулиць. Ти знаєш напам’ять, на яких полицях стоять які книжки в улюбленому відділі бібліотеки, і пригадуєш, які дерева навесні вибухають квітами першими. Їдучи старим і втомленим, але дуже впертим трамваєм звичними маршрутами – в університет чи до церкви, у Ботанічний сад чи до книгарні в центрі – ти раптом помічаєш, як оживають маленькі буденні спогади, і їм усміхаєшся.

У ці дні ти так багато вчишся (як робити тісто чи як зараджувати біженцям у критичних ситуаціях посттравматичного синдрому, як запобігти алергії на лактозу в дитини чи як краще організувати "живий” урок у домашній школі, або всього одразу чи нічого з цього), однак вчитися радіти тобі зовсім не треба, бо маленька, дуже свіжа, дуже вперта радість проростає в тебе звідусіль, проростає з тебе.

Коли поспішати вранці на іспити – радісно, і повертатися додому з торбами книжок із бібліотеки й продуктів для вечері з магазинчика-на-розі – радісно теж. Коли мити безкінечний посуд, прибирати розсипане на підлозі леґо чи визбирувати дрібки кінетичного піску з килиму чи мити підлогу на колінах, щоби вже напевне добратися до найдальших закутків – радісно теж.

Коли радісно від буднів, від уже пройденого в минулому, від невідомості майбутнього; від своєї комашковості, від Його всемогутності; від любові довкола, від неповторності митей, від утертих сліз; від того, що просипаєш несподівано щось важливе – адже нарешті не страждаєш безсонням від перевтоми; від подарунків, які не можеш вмістити; від усвідомлення, що пережитий біль – не просто так собі жорстока беззмістовність, а частина більшої, хай і не завжди зрозумілої, історії.

Коли маленька квіткова закладинка, зроблена й подарована студенткою кілька (чи то вже багато?) років тому, ніжний брелок на ключах з надписомhome, принесений на львівському форумі турботливою читачкою, улюблений кований підсвічник і перстеник з коралом нагадують про інший дім, інші чудові спогади, плетива інших вулиць і теж додають внутрішньої сили.

І коли довкола зима, сніг і пронизливий вітер, а продавець овочів зі сміхом лякає, що скоро буде мінус двадцять шість, а всередині все одно проростають маленькі бліді корінчики й зелені стеблинки.