Із того, що мене найчастіше запитують в інтерв’ю, на читацьких зустрічах, у листах, видається, що всі ми – ті, хто взялися чи мріють писати, на певному етапі поділяємо однакові ілюзії і рухаємося не туди.

Де Вам найкраще пишеться? Звідки черпаєте натхнення? Чи є у Вас якесь особливе місце для написання книжок? – вперто допитуються мене щоразу, скільки б я не повторювала: "усюди, звідусіль, немає”, скільки б не жартувала з приводу, скільки б не говорила про тексти, написані в літаках, на задньому сидінні чужої машини, в потягах, готелях, університетах, трамваях, в кафе, у власному ліжку, в маршрутках, за робочим столом, на кухонному підвіконні.

Я щиро вірила, що натхнення всюдисуще й вічнозелене, що воно не може минути просто так. Що не можна взяти й розівчитися писати. Тим паче просто взяти й перехотіти писати. Більше не мати що сказати. Попри якийсь-там накопичений досвід, усі ці історії й думки в голові. Що можна взяти й втратити мотивацію: писати? навіщо?

Був час, коли мені видавалося, що як тільки у життя прийде правильна форма (кабінет з великими вікнами й стосами книжок; цукерня з "правильними” круасанами за рогом; вітальня зі скляними дверима, що виходять у сад… правильне підкреслити чи дописати), наповнення не забариться – і велично спуститься приготованою і вистеленою формою дорогою в усій своїй повноті, глибині, калейдоскопічності та багатогранності.

Знову ж, на якомусь етапі ця ілюзія міцно вкорінилася в свідомості, тож я працювала самовіддано, покладаючи ночі чи світанки на жертівник великих мрій – мрій про форму, якої треба було досягти передусім. Ночі зі світанками збігали швидко, форма потроху викристалізовувалася, однак замість наповнення приходила порожнеча, вигорання, вицвітання внутрішнього кольору – усе те, що успішні фармацевти обіцяють змінити, щойно їхні таблетки в кольоровій обгортці почнуть діяти; усе те, що психотерапевти божаться вилікувати довгими розмовами на кушетці.

Омріяне калейдоскопічне наповнення не наставало, однак форма виявилася ще тим калейдоскопом, крученим нетерплячими ручками: вона мігрувала, перетікала, змінювала свої фізичні й хімічні стани, була радше марою у пустелі, ніж оазою.

У найтекстогенічніших містах і місцинах мені зазвичай просто не писалося. А коли настав ключовий момент, зображений бурхливою уявою як точка неминучого писання: ми переїхали в дім з моїм дуже власним кабінетом – з велетенським вікном і постійно зростаючими горами нових нечитаних книжок, у дитини з’явилася персональна Мері Поппінс, а в посуду з’явилася персональна посудомийна машина, коли кількість проданих примірників моїх попередніх книжок давно перевищила сто тисяч, а контракти від видавців на нові книжки і пропозиції нових контрактів почали лягати стосами на стіл… – я зрозуміла, що на цьому етапі мені нічого сказати світові і, тим паче, собі.

Просто тому, що форма не визначає наповнення. Просто тому, що внутрішній ресурс щонайкраще наповнюється мовчанням. Просто тому, що найважливіші тексти інколи пишуться не словами.

Я часто згадую розмову з дорогою подружкою, яка вкотре дякувала мені за мої "15 дієвідмін радості”.

- Що ти знайшла в тій книжці? – запитала я її. – Вона писалася геть не під водоспадом радості й багатослівності. Кожне слово буквально видобувалося з-під землі; то була тяжка шахтарська праця докопування до якогось підземного струмочка й вичищання кількох крапель від намули.

- Тим вона й цінна, - сказала мені Люба тоді. – Не кожна людина зможе співвіднести себе внутрішню зі стоянням під водоспадом радості. А ось із пошуком води радості в пустелі – дуже навіть.

І в цьому періоді мені так добре й світло від усвідомлення, що вода однаково не залежить від мене. І що важить лише те, чи зможу я знайти Слова Того, Хто їх вигадав і промовим першим, чи зможу прийняти і передати їх далі. Чи зможу дошукатися Змісту, не переймаючись про форму.

Чи зможу просто відпустити час, нікуди не поспішати, і ділитися лише тими краплями, які пройшли фільтрування – і лише тоді, коли їх буде вдосталь.