Цілий рік я не вела своєї рубрики про найкраще в місяці, закинувши і блоґ, і взагалі, здебільшого, писанину (фейсбучок не рахується).

А шкода – бо стільки буденних і особливих див і маленьких одкровень губляться в пам’яті в звичних рутинах і великих змінах, без яких не обійтись. 

Особливо шкода тоді, коли дорогі мені людей пишуть і говорять про те, що чекали цих от щоденникових записів практично ні-про-що, а вони все не з’являлися. Боюсь, з роками всередині мене визріває надміру утилітарний підхід до власної позафейсбучної писанини. І цьогоріч спробую із цим хоч трішки поборотися. Передусім заради тих дівчат, які впродовж цілісінького року не втомлювалися мені нагадувати про цей бложик – і його щоденникову функцію. І заради власної свободи як антоніма утилітаризму.

Зміна місяця Моя дитина, якій якраз у січні виповнилося п’ять років, зовсім уже наприкінці місяця, пішла в садочок на повний день – уперше! Так казати однозначно некрасиво, але я ледь стримала себе, щоб не вигукнути «Свобода!» - бо попри те, що шалено люблю проводити з нею час (про це можна здогадатися вже з того, що до 5 років вона 92 відсотки часу, окрім моїх відряджень, була поруч зі мною – а я, на хвилиночку, повернулася до роботи, коли їй було два тижні!), моє теперішнє робоче й громадське навантаження зросло настільки, що намагання жонглювати цим усім, коли поруч дитина, яка не має ще братиків чи сестричок, на яких можна було б перемкнути увагу, виносило мені мозок. Працюючі мами, які інвестують в своїх дітей максимум часу – героїні. Я люблю бути героїнею, люблю дитину і роботу, але і дитині, і роботі, і геройству потрібна здорова versus виснажена і нещасна я, тож ось. Тим паче, садочок у нас приватний і просто чудовезний. Тепер дуже прошу ваших молитов, щоби ми не хворіли, Дануся могла відвідувати свою «Розвивайку», а мама чудової дівчинки нарешті трохи дозволити напіввинесеному мозку стати на місце.

 

 

 

 

 

 

 

Робочий проект місяця Минулого жовтня до моїх робочих територій, що охоплювали Східну Європу та Нордичні країни (виявляється, Скандинавія – не надто політкоректний термін у цьому аспекті), додалася й решта Європи, тож викликів (як і робочих годин) стало більше. Але сказати, що я люблю свою роботу – серйозна недооцінка, і щойно трохи розрулю великі додаткові проекти, планую почати писати про різні важливі аспекти в міжнародному управлінні книжковими правами тут, наприклад, раз у місяць.

Творчий проект місяця Я дописала книжку. Це треба було написати великими літерами і максимально збільшеним шрифтом, зі знаками оклику й на червоно. Але обійдемося констатацією факту. Це третя і завершальна книжка відзначена журналом Forbes мандрівної трилогії для дітей «Мандрівки з Чарівним Атласом» – і вона далася мені найважче. Тому що про Париж! А про Париж усі все знають, і ним нікого не здивуєш. Але я спробувала. Кілька пів-ночей, парочка-друга вихідних – і текст нарешті дописався і полетів у рідне ВСЛ. Коли чекати з друку – поки не знаю, однак сподіваюся, що вже цьогоріч. Книжка буде хороша і про любов).

Викладацький проект місяця Одна з найкращих терапій - книжкова. Одне з найприємніших інтелектуальних задоволень - говорити про улюблених героїв і приховані сенси в текстах улюблених авторів, тож перша моя толкінівська лекція на cowo.guru була і викликом, і щастям, і насолодою від спілкування з людьми, які взялися його читати вдумливо й із задоволенням.

Тут – відео: перша частина, друга частина.

Інтерв’ю місяця Остання «публічна» подія року минулого і перша - нового були радійними (телефон править на "радісними" - і не дарма). Спершу я начитувала свої тексти для тернопільської студії Суспільного, а тоді давала два інтерв’ю неземній Маріанні Бондарьковій в київській студії Світлого (тут можна подивитися фоточки і послухати програми). У січневому номері журналу «Твой малыш» вийшло моє мікро-інтерв'ю як із блоґеркою (несподівано, і все ж!), а я запрацювалася і провтикала купити примірник. Якщо у когось завалявся, жбурніть одненьким у мене, будь ласка!

 

 

Книжка місяця «Моє сторіччя» Ґюнтера Ґрасса – дуже-дуже хороша. Бездоганне потрапляння в мій смак – історія турбулентного століття Німеччини через маленькі історійки «дрібних» людей.

Культурна подія місяця Минулого місяця ми з нашим «мамським» мали гіперособливий культурний досвід: запаслися пледами й термосами й поїхали в сільський "клуб" на виставу "За двома зайцями", яку ставила молодь і підлітки з двох крихітних галицьких селищ - Розношинці та Красносільці.
За кермом бусика з мамсько-пасажирками був збаразький бджоляр - небагатослівний чоловік з дуже крутим метафоричним мисленням.
- У мене було враження пост-апокаліпсису. І того, що навіть там show must go on, - сказав він по виставі.
І хоч як ми з дівчатами вправлялися в гостроязикості опісля, але вигадати влучнішу метафору нам так і не вдалося.
Бо у старому, обшарпаному й дуже холодному будинку культури на сцені витворювалися дива.
Навіть якби в цій комедії мав бути персонаж - однозначний негідник, то б їм не вдалося. Бо ця фантастична юнь не грала, а адвокатувала емоції, характери і життєві ситуації своїх героїв у кожному півтоні голосу, у кожному поруху брови чи замашному жесті.
І всі персонажі ставали близькими, рідними, любленими для цілої переповненої зали; і всіх хотілося обійняти (каламбур зумисний, не лайте; ця сценічна щирість діє на аудиторію майже медикаментозно).
Дорогою я вголос сумувала, що ця епоха аматорських театрів відходить назовсім, а влучномовний пан бджоляр переконував натомість, що всі ці рОботи тільки сприятимуть відродженню живого, непрофесійного, "домашнього" і дуже справжнього мистецтва.

 

 

 

 

 

Навчання місяця Пішла здавати на права, до тесту фізично не встигла підготуватися, сподівалася «виїхати» на загальній ерудиції – тест провалила. Навесні пробуватиму знову, попередньо вивчивши правила)).

Кіно місяця Я не встигаю дивитися кіно, це для мене – розкіш. Але на одних вихідних, поки І. був у відрядженні, а я була втомлена й у стані «я дівчинка, мені треба сукню і розважитися», присвятила дві пів-ночі й один вечір перегляду другого сезону «Неймовірної місіс Мейзел». І воно того вартувало.

Побутовий лайфхак місяця Жінко, ти просто людина. Тож розслабся! Приблизно таке усвідомлення почало просочуватися в мій, уже 31-річний, мозок. Пам’ятаючи про це, я регулярно ходила на манікюр (навчившись, нарешті, його планувати наперед, а не в останню хвилину!) і на стрижку, а часом навіть не забуваючи наносити крем для лиця на ніч. І хоч спершу я соромилася читати книжки при майстрині, бо це видавалося мені неповагою чи що – тепер вирішила не вибирати одну з опцій «розумна» чи «красива», а поєднувати одне з іншим. Win-win!

Подарунок місяця Нам дуже щастить на подарунки – бо нас люблять найнеймовірніші люди в світі. На жаль, я ніде повноцінно не хвалилася тими, які надійшли від друзів і читачів у грудні, а грудень завжди на них найщедріший – через День народження і Різдво, звісно ж! Але розкажу хоча б про деякі із тих, що надійшли напередодні січня – і про цілком січневі. Дівчинка Алінка – моя читачка і вже подружка, замешкана в польському Жешуві, прочитала мої мрії і прислала пакунок із ними втіленими, як і казкова фея-письменниця Олександра Орлова (власне, вона робить це щороку – і це така ніжна вже різдвяна традиція), причому – двічі: у другому пакунку були її нові книжки, юху! Ми з Данусею взялися читати «Володаря перстнів» і якраз встигли прочитати про те, що гобіти роблять іншим подарунки на власний день народження, як у Богданки Матіяш настав День народження – і вона прислала моїй Данусі чудові книжки в подарунок.

На свій День народження дитина отримала купу пречудесних подарунків (зокрема, прямі ефіри з кенійських просторів від своєї африканської бабусі Тані, велосипед, власні меблі й свої перші сертифікати на косметику, іграшки і книжки), однак найдужче дитину зворушив подарунок, який одна з дівчат зробила власноруч, без відома батьків: сама склеїла коробку, обклеїла її святковими серветками з малюнком і заповнила дитячими скарбами: паличками від морозива, гумками для волосся, олівцями, стирачками і вирізками з малюнками. Щастю Богдани не було меж і цілий вечір, а тоді й наступний день вона повторювала: Мілаааночка, моя дорога Міланочка! А ще писала їй записки вдячності.

Найніжніший ведмедик від Лесі, чайна порцеляна від Оленки й так багато інших подарунків, отримуваних просто так, спонукали дівчинку до чудового кроку: перебрати свої давніші іграшки й поділитися деякими із них з дітками, яким вони також можуть принести радість. І мені так вдячно від того, що любов, якою так щедро обдаровують нашу дитину наші друзі, множиться в ній і вихлюпується на інших, які, в свою чергу, ділитимуться нею з кимось іще.

 

 

 

 

 

 

Мамське Мої дівчата на мамському – моя велика любов. Нести служіння цих зустрічей – ще той виклик, мушу визнати, але й радість космічна – також. А ще нас стає щоразу більше, а затишку від того не применшується.

Зустріч місяця Узагалі, всі київські поїздки мають власну інфраструктуру радості – там давні, найулюбленіші друзі, смачна їжа і затишок.

Раніше, зупиняючись в Наталі з Андрієм на Шовковичній, я зачаровувалася їхньою вітальнею (це просто таблетка затишку, чесне слово) і їхніми взаєминами одне з одним. І лише цього разу я раптом оцінила також красу району – через Андрієві розповіді про історичних мешканців і ще через щедрі ілюмінації урядового кварталу і близькість абсолютно до всього – бо всі мої зустрічі відбувалися в центрі (крім однієї заміської – але вона була такою чудесною і з людьми, з якими й подорож на крайсвіту не завдала б жодних незручностей) – і втома від щедрої насиченості днів розчинялася в захопленому розгляданні миготливих ліхтариків і гарячих напоях. А ще в довгих розмовах з тими, кого так сильно люблю (Наталя, Андрій, Оксанка, Орест, Леся – ви все знаєте і так).

Я досі не розумію, як працює ця аспенівська магія, але сумую за цими людьми (і дуже чекаю тут – залишилися лічені дні ж!), тому щоразу після зустрічі з ними я не відчуваю насичення спілкуванням – навпаки, щоразу здається, що замало. І в кожному з цих трьох київських днів були вже якісь дуже рідні аспенівці – а мені не набридло зовсім.

А ще то був час письменницьких зустрічей – з такою моєю-моєю Богданкою Матіяш, Оксамиткою Блажевською, Оленкою Ґедою і Маріанною Бондарьковою – і від того було особливо тепло.

І все ж найособливіша зустріч цього разу випала (аспенівці, привіт знову) із Валерієм Шевчуком – письменником-шістдесятником із таким міцним внутрішнім стержнем і такою невгамовною вітальністю, що, слухаючи його, забуваєш не те що про час, а й про власне вміння вимовляти хоча б короткі слова. Ми читали його рукописи (надруковані на машинці), листи до дружини із Заполяр’я, історичні дослідження – усі складені в товстих папіряних теках; виглядали у сад із його гобітанського вікна; гріли ноги до єдиного маленького обігрівача й пучками пальців торкалися книжок і сувенірів, які мають для нього вагу – і від того чогось страшенно хотілося плакати: через радість побачити? через страх втратити? від зворушеного споглядання сили й крихкості цього великого чоловіка?

Ми слухали Валерія й перезиралися з Андрієм, згадуючи уривки толкінівських розмов з попереднього вечора. І мені думалося – хоч Толкіна вже немає з нами, але його слова й думки досі промовляють до серця, і так хочеться якомога більше встигнути записати розмов із паном Валерієм – і щоби його книжок встигло вийти ще багато-багато за його життя.

Із нами була чудова Людмила Зубко – жінка, якою щиро захоплююся, і яку так легко любити.