Інколи (часто) мені здається, що я живу в кіно. І якщо розкласти розкадровку цих двох одеських днів перед собою, то можна виловити стільки чудесних, химерно переплетених між собою історій. І, Боже, як же я за кожну з них вдячна!

У купе потяга їдуть двоє чоловіків – ну викапані Санта та його син! Виходячи, син одягає кепку із North Face – усе ж сходиться, я усміхаюся про себе, і передчуваю, що ця їхня зворушлива кіношність – хороший знак.

 

 

 

 

Тимчасом товариш-зброяр-зі-Сходу бажає мені хорошої погоди в Одесі й докидає: «Раптом що, одеські друзі-байкери поспішать на допомогу». 

Від цих слів мені кортить втрапити там у якусь халепу, але ми домовляємося, що я таки спробую обійтися без пригод.

І все ж – добрі пригоди трапляються на кожному кроці. 

 

 

 

Я, звісно, захопила з собою книжку – читати, і записник – писати, але натомість цілими днями ходжу Одесою і п’ю кави-чаї з неймовірними людьми.

За вікном мого (такого затишного!) готельного номера, на сусідському даху, бавляться кошенята. 

Дощ триває рівно доти, поки поруч – чарівна фея Марина з парасолькою.

Зустрічі з дітьми сповнені обіймів і любові. Вони запитують, як я, така "молоденькая и худенькая" - а вже письменниця. Запитують, чи знімаюся у кіно, і коли знову до них приїду.

Чарівна пані приходить у школу й говорить такооою українською! В Одесі! Роблю їй комплімент, а вона відповідає, що читає мене з 2011 року і що українська в неї – з моїх книжок і блоґу. Ну хіба ж не любов?!

 

 

 

Ряд цілковито неможливих випадковостей призводить до ділової зустрічі, що заслуговує на окремий розділ у пригодницькій книжці – зокрема, тому, що до неї також долучаються прекрасні одесити, які сплутали дату і місце нашої зустрічі, а я, нічого про це не знаючи, випадково перенесла свою зустріч зі ще одним одеським паном на півтора години. У результаті прекрасний соціальний проект (дай Боже!) буде у нас із ним і у нього – з ними. 

Увечері розпогоджується, ми зустрічаємося з талановитою Анею, з якою пережили багато казкових моментів у Лодзі, та її чоловіком, у Гоголі-Моголі. (Тамтешній форшмак рулить, сирний суп після форшмаку не заходить взагалі.) 

 

 

 

 

 

Згодом бачимося із глибокою і красивенною видавчинею Людмилою, однак для нас не залишається місць у Жето, тож ми виходимо надвір і гуляємо до ночі. Заходимо у давню пивницю, якій присвячена пісня про Костю-моряка. І взагалі – Люда знає найкрасивіші дворики, тож ми ходимо-ходимо і говоримо-говоримо, і все в глибину. 

(А матросів і котів там усюди – на кожному кроці!)

 

 

 

Наступного ранку ми з Людою ідемо на прогулянку вздовж моря. Від наших розмов, довколишньої краси і смаку торта в Жето мені сльози накочуються на очі. Правда, я (нерозважлива) у паркетних балетках – і до вечора, після 16-17 находжених за день кілометрів, мої ступні стоптані в кров (буквально), тільки кого ж то зупинить в Одесі.

 

 

 

 

 

 

 

На презентацію в книгарню приходять такі світлі, такі добрі люди! Усім роздають круасани, бо книжка ж про Париж! Витончена Марина перехоплює мене й показує Одесу при світлі сонця, а тоді україномовний одеський дідусь у прекрасних фіолетових штанах, що привів внучку-майбутню письменницю на презентацію, приїжджає машиною – і забирає мене на авто-прогулянку Французьким бульваром, а тоді відвозить на вечірнє море, яке я так ніжно люблю.

Я набираю дитині мушель, море галантно цілує мене в руку - і ми прощаємося. Правда, я ще довго оглядаюся на нього через плече.

У потязі видають теплу й важку ковдру, тож я (о щастя!) засинаю. А на все ще темному пероні рідного міста зустрічає коханий чоловік із горням кави для мене – і вмикає в машині музику, яку я люблю. 

Удома – найдорожча дівчинка і кумедний Хрущ, і я не знаю більшого земного щастя, ніж повертатися додому, коли за плечима і десь попереду – подорожі.