березня 15 (Нд) 2020, 12:47
То тільки спочатку все видавалося аж таким абсурдним: листи з рецепції заброньованих за півроку готелів – «вибачте, ми не зможемо Вас прийняти, закриваємося на карантин»; скасовані перельоти; недійсні квитки на концерти, що відбувалися тепер у лунких залах виключно без глядачів.
Тільки спочатку ці всі люди в масках, потім у респіраторах, а тоді в костюмах ганнібала-лектера-в-космосі на вулиці й у супермаркетах смішили, дратували, лякали.
Тепер уже – ні. Люди мають звичку добре призвичаюватися до апокаліпсисів-що-тривають.
То раніше вони з друзями вигадували стоп’ятсот жартів про видозмінену дійсність "прекрасного нового світу". То раніше з таким запалом проходили всі курси на курсері, що стали тепер безкоштовними. Влаштовували віртуальні прогулянки музеями, слухали найкращі стріми зі світових філармоній на безлімі. Казали, що кредитні карточки вже віджили своє, і що треба під шкіру на руках вживлювати безконтактні чіпи з банківською (і не лише) інформацію, щоби обмежити всі ці бридкі дотики, не переносити далі всіх цих жахливих бактерій. Відкладені на мандрівки кошти люди тепер витрачали на розмаїті симулятори й віртуальну реальність. Держава в смартфоні, світ в смартфоні, життя в смартфоні – ну прекрасно ж, хіба ні?
Тільки її від того всього страшенно нудило. «Я вже майже готова написати оголошення про екстрим-послугу: «обійму живими руками, без костюма і рукавичок», але ж сусіди спалять будинок,» - писала вона подрузі. «Не будь ідіоткою. Краще новини подивися,» - відповідала та.
Вона вмикала новини – і там було все те саме, що вчора, позавчора, місяць тому. На кордонах пострілювали, лікарні були переповнені. Ведучі – теж у масках ганнібала лектера і рукавичках фредді крюґера – розповідали про все це без видимих емоцій, монотонним голосом. Ніхто не протестував. Та і як тут попротестуєш? Усюди – злісні бактерії. Зайвий раз подумаєш – ще щось на себе накличеш.
У двері хтось постукав. Вона не чекала жодних кур’єрів і ніяких доставок сьогодні.
Заглянула у вічко – там стояв чоловік без захисного костюма. І у тій своїй кофті й джинсах, з оголеною шкірою обличчя, рук, шиї виглядав практично непристойно, як інопланетянин.
- Ви хто?
- Свідок не-віртуального життя.
- А таке ще буває?
- Було колись – і може відродитися знову. Епідемія давно закінчилась.
- Але може настати нова! Нових антибіотиків ніхто не придумував десятиліттями, а до старих у нас резистентність. Ми вже не маємо права довіряти своєму тілу й тому, що воно може на собі переносити, хіба ні?
- Можливо, й так.
- То що ж Ви мені засвідчите? І чому Ви вийшли на вулицю в такому вигляді, Вас же міліція забере!
- Якщо Ви мене не впустите просто зараз, так воно й буде.
У якийсь момент окрім самої лише відсутності маски вона зауважила ще щось – риси його обличчя. Очі, усмішку. Знайомі бешкетні блищики в очах.
На вулиці вже лунали звуки поліцейської сирени. Вона рвучко відімкнула замок, прочинила двері.
- Швиденько сюди, починайте свідчити!
Він засміявся.
- Чому ти не відповідала на повідомлення?
- Не бачила жодного сенсу у безконтактному віртуальному спілкуванні.
- Я пройшов так через пів міста – тепер двері твоєї квартири можуть заклеїти, закривши нас обох на карантин.
- У мене вдосталь гречки, - підморгнула вона.
Мітки:
Нове серце до Різдва
100 випадкових фактів про мене ¼ - маленькі радості
28
Серпень в одному вечорі
2014. Підсумки
Надійка Гербіш –
українська письменниця,
перекладачка, колумністка,
ведуча подкасту «Слово на перетині»,
продюсерка. Директорка
з міжнародних літературних прав
для Європи та Нордичних країн
американської компанії
Riggins Rights Management
українська письменниця,
перекладачка, колумністка,
ведуча подкасту «Слово на перетині»,
продюсерка. Директорка
з міжнародних літературних прав
для Європи та Нордичних країн
американської компанії
Riggins Rights Management