Кілька днів тому я взяла до рук щоденник, який пишу для донечки, і була ошелешена тим, що попередня дата - ще з початку березня. Я так мало пишу зараз про буденне. Так мало фотографую тих дивовижних митей, за які ніколи не набридне дякувати. Знаю-знаю, нема сенсу обіцяти собі виправитися. Писати частіше. Не лінуватися брати фотоапарат. Тож просто залишу собі цей запис-калейдоскоп. З уривками думок і маленькими щасливими миттєвостями.

Наші будні такі схожі між собою. Молитви і постійна тривога з тих, хто на Сході. Намагання допомогти тим, хто поруч. Книжки і нові тексти, поки донечка спить. Довгі прогулянки. Полювання за свіжою городиною. Спостереження за пташками. Вечірні розмови з І. Зустрічі з друзями. Листівки і несподівані подарунки. Квіти - букет від чоловіка, маленькі ромашки й волошки від донечки, півонії з бабциного саду. Дерев'яні іграшки, якими цікаво бавитися не тільки Пташенятку, але й мені. Мрії, хвилювання, робота, веселі синці на колінах - в нас із Мацьопою обох; усе разом, усе так швидко. Нічого надзвичайного, усе таке важливе.

Фейсбук дає прекрасну ілюзію спілкування, але губить тексти. Почуття, висловлені там, легко проговорюються і так само легко забуваються. Ні, мене то не засмучує. Але бувають пости, непричесані, буденні, про які згадуєш і хочеш-таки залишити собі.

Запис із якоїсь неділі. Хай собі буде тут.

"у неділю ввечері мене зненацька заскочила мить такої тихої досконалості, що хотілося неодмінно про неї розказати. звісно, типовий вечір не передбачав вільного часу на теревені і байдикування, і я собі подумала, що будуть ще миті, ще розкажу. і миті були, різні, але саме та не йде мені з голови. розкажу-таки (попри недомитий посуд і загрозливо довгий перелік справ на ранок, угу).
Богдана заснула на дерев’яній гойдалці і я підколисувала її, через раз белембаючи ногами, і читала чергову улюблену книжку про дикі прерії і першу залізницю в Дакоті, і про людей, які її будували, і про те, що залізниця серед безмежного незаселеного простору з’явилася просто тому, що хтось собі одного разу її уявив, і взагалі, про всяке таке прекрасне. старий пес тихо спав собі в не менш старій буді, на доволі занедбаному сусідському подвір’ї кішка бавилася зі своїм кошеням, півень раз у раз давав знати, хто там господар, ще один сусід вів коричневу корову додому під гору. бабцині іриси обперлися на розхитану сітку поміж дворами і світилися в призахідному промінні. навіть мухи – і ті світилися, наче палахкотючі цятки-метелики. пахло свіжим сіном, яке Ігор скосив напередодні, і ще чимось таким дуже сільським – може, тою ж таки коровою, що пройшла повз, може, гноєм, не знаю. небо було синім, велика стара грушка – прозорою від світла. і в усіх тих старих дошках на сусідських кролячих клітках, у квадратиках розхитаної сітки, у кульбабах між бруківкою, у всьому причаїлася тиха досконалість. 
страшно навіть подумати, що колись ніхто вже не триматиме корів, курей і лінивих собак у будах. і городів із садками теж. залізниці зміняться повітряними трасами, а заколисувати дітей на дерев’яних гойдалках стане зовсім не модно. але поки то все ще є, досконалість таки можна вловити. хай на кілька митей. але все ж."

А в улюблених книжках - море прекрасних цитат.

‘The wings and the golden weather and the tang of frost in the mornings made Laura want to go somewhere. She did not know where. She wanted only to go’.