Богдана Бондар – тендітна й дуже красива дівчина, в чиї роботи я закохалася з першого погляду. Саме вона ілюструвала «Мандрівки з Чарівним Атласом: Венеція». Вона не лише малює, але й перекладає з італійської. А ще впродовж багатьох років вона приходить в лікарню для онкохворих діток, щоби бути з ними, слухати їх, сміятися і малювати разом.

Ставши волонтером, вона вибрала собі любов, від якої буває страшенно боляче. Бо інколи люди, які стають їй дуже близькими, передчасно йдуть. Але Богдана продовжує туди приходити, продовжує любити, а в її малюнках стільки ніжності й довіри, що вони, здається, світяться зсередини. З її дозволу я вирішила поділитися тут уривками нашої розмови. Про книжки, дітей, волонтерство й дива.

А щасливці, яким випаде нагода в неділю, 24 квітня, потрапити на Книжковий Арсенал, можуть побачитися з Богданою Бондар особисто. З 12:00 по 12:45 у дитячих майстернях вона проводитиме майстер-клас із креативної розмальовки «Мандруй з Чарівним Атласом».

Богданко, якось на сторінці у ФБ ти написала про свого «маленького принца» Вовку, завдяки якому почала малювати. Розкажи про Вовку, будь ласка. І про те, як ти взялася за малювання. То була твоя перша спроба чи Вовка у якийсь спосіб нагадав тобі про давню любов?

Інколи мені хочеться про нього багато розповідати, інколи просто мовчати. Він з’явився в моєму житті в той самий день, коли я вперше, як волонтер, прийшла до дитячого відділення інституту раку. Маленький хлопчик біг мені на зустріч і вигукував: «Я знаю, що ти прийшла до мене! А я тебе вже так чекаю! Бери олівець і малювай мені коняку і трактор з прицепом!» Я здивувалася: «А звідки ти знаєш, що я вмію малювати ?» На що Вовка просто відповів : «Бо так!» Це була його улюблена відповідь на всякі питання на які він з різних причин не хотів відповідати. І ми малювали. Спочатку коняку, потім причеп, потім жовту маршрутку (Вовка мріяв стати шофером жовтої маршрутки і катати мене безплатно на сидінні з м’якою «сідушкою»). Після закінчення навчання в Академії мистецтв я майже 7 років не малювала. Взагалі. Жодного малюнка. А тут щодня почали з’являтися «коняки», трактори, мавпи і риби. Спочатку вони були чорно-білими, потім стали акварельними і поступово «заселили» весь мій блокнот. А Вовка все повторював: «Давай! Малювай!»

Ми здружилися з Вовкою і його мамою Танею. У вільні дні, коли були невеличкі перерви між курсами хіміотерапії і Вовка добре почувався ми гуляли містом, ходили до зоопарку, де Вовка любив дивитися на «мавпів і рибів». Малювали і раділи. Так пройшов рік. Одного разу, коли я прийшла провідати Вовчика він був якийсь серйозний і дорослий, довго мовчав, потім сказав: «Ти знаєш,скоро, як тільки прийде весна, я піду на небо.... Добре там...» Так сумно стало. Не кажи так, чому так говориш? Вовка відповів: « Бо так.... але я до тебе ще повернусь». Він пішов на небо в перший день весни.... але дотримався своєї обіцянки, приходить до мене у снах, з’являється на моїх малюнках. Все згадую його слова « Давай! Малювай!» А згодом у Вовчика народився братик і тепер я маю чудового хрещеника.

Пам’ятаю твоє повідомлення, коли ти написала мені, що «Атлас насправді працює» і Венеція вигулькує тобі з різних київських закутків, дається малювати «з натури». Розкажеш більше про цей досвід?

З самого початку я вже здогадувалась що це буде книжка з сюрпризами та несподіванками. Першою такою приємною несподіванкою було те, що це буде твоя, Надійко, книжка. Я давно захоплювалась твоєю творчістю, читала твій блог. Багато спільних друзів, улюблені книжки та кава, все це ніби підказувало що ми ходимо «перехресними стежками» і одного дня обов’язково повинні познайомитись. А коли дізналася що твою донечку теж звати Богдана Ігорівна, це відчуття вже переросло у впевненість. І ось ця зустріч відбулась, і сталося це саме у Венеції! Це була друга несподіванка. Сімнадцять років я працюю перекладачем (італійська мова), а саму Італію не бачила. Подорож до Венеції була мрією, яка весь час відкладалася. І ось Чарівний Атлас! Далі виникло інше питання – як малювати місто, якого ніколи не бачила? Звичайно, інтернет допомагає, але як відчути його настрій, характер, смак? І тут Чарівний атлас почав діяти. Вночі була сильна злива, а вранці під моїм під’їздом розлилося ціле море. Двірник у довжелезному чорному дощовику з капюшоном (точнісінько, як венеціанський гондольєр) стояв посередині двору і намагався мітлою і лопатою вичерпати море. Сусідський хлопчик вийшов з під’їзду і радісно закричав мамі: «Дивись! Дивись, яка Венеція «розлилася» у нашому дворі! Точнісінько як та, що ми бачили в Італії!» І от воно! Можна починати малювати просто тут! Венеція у моєму дворі!

Потім вона почала з’являлася всюди. Коли малювала площу Сан Марко, в той же день просто під самим вікном на великому борді почепили рекламу, де була зображена саме площа Сан Марко і цілий тиждень я з вікна бачила Венецію. Коли малювала пані Франческу, мені подарували маленького плетеного янгелика, того ж дня він став акварельним і переселився до книги. Пригоди продовжувалися до самого Різдва, до того дня коли я намалювала останню венеціанську ілюстрацію. Сподіваюся, вони будуть продовжуватися.

Ти багато малюєш «просто так». І всі твої малюнки якісь такі дуже живі чи що – маю на увазі, що всі вони промовляють до глядача. Як тобі це вдається?

Сьогодні мені складно уявити своє життя без малювання. Хоча б один маленький начерк, одне акварельне спостереження щодня з’являється в моєму маленькому щоденнику. А почалось все давно-давно. Багато років тому, коли я стала вже настільки дорослою, що змогла дотягнутися до столу, взяти олівець і почати робити перші «малювальні» спроби – переважно на стінах, дверях чи просто на підлозі. В хід йшли всі підручні матеріали. Могла малювати сухою гілочкою на піску, шматочком вугілля і навіть шоколадною цукеркою. Малювала те, що бачила навколо – котів, квіти, сусідів.

В моїй сумці завжди є маленький похідний блокнотик, олівці і коробочка акварелі. Малюю майже всюди – в метро, в маршрутках, в податковій інспекції і навіть в черзі в супермаркеті. Це допомагає щасливо прожити кожен момент життя.

Малювання я б не назвала творчістю, це швидше такий науково-дослідницький процес. Ти нічого нового не вигадуєш просто досліджуєш і спостерігаєш життя людей, тварин, рослин,котів, різні цікаві життєві ситуації, а потім просто замальовуєш їх собі на згадку. Так ніби «консервуєш» теплі враження і хороший настрій, а потім, коли сумно, відкриваєш блокнот, як банку смачного полуничного варення, і насолоджуєшся спогадами.

Діти, зустрівши «справжню» художницю чи письменницю, люблять цікавитися, «як робляться книжки». Поділишся якимись кумедними розмовами з дітлахами, які приходили на зустрічі з тобою?

Тут мабуть все навпаки вийшло. Діти, з якими ми дружимо, знали мене як перекладача і не здогадувались, що я малюю ілюстрації. Потім я відкрила їм таємницю і ми, можна сказати, малювали «Чарівний Атлас» разом. Діти дивились ескізи, робили зауваження, коментували. Декого навіть можна зустріти на вулицях акварельної Венеції. Були і смішні моменти – захопившись малюванням на одній із ілюстрацій я й не помітила що зобразила головних героїв Луку і Терезку двічі, а коти були такими велетенськими що якби вони ожили і стали реальними, то були б розміром як коники поні. Діти звичайно ж вчасно ці смішні помилки помітили і я вчасно все виправила.