Коли літо тільки починалося, я нічого для нього не загадувала: жодних переліків мрій, жодних посутніх захцянок, жодних великих очікувань. І коли воно принесло ворох випробувань, я не сильно смутилася, бо хіба мусить літо обов’язково бути безтурботним?

Однак воно, геть несподівано, принесло також і несказанно багато радості.

Це зачудовувало, наснажувало, тішило дуже. 

Зрештою, якщо все зібрати докупи, а тоді перетрусити ситцем, залишивши на дні сам цимес, стане очевидно, що кожному б літу такий перелік утілених мрій.

 

Наш Дім Мрії почав будуватися, нам пощасливилося знайти ідеальний відпочинковий прихисток у горах, у родині з’явився цуцик, ми багато часу проводили на красивенних озерах, бабуся Таня приїздила з Африки, мені написалася ціла книжка, про яку я так довго мріяла, на Книжковому Арсеналі відбувся фантастичний захід довкола моєї книжки «Мене звати Мар’ям» під егідою Агенції ООН у справах біженців та за участі Марічки Бурмаки та Ліки Роман, а всіх наших літніх посиденьок із чудесними друзями так і не перелічиш. У дівчинки випав перший молочний зуб! Дуже ніжна, особлива художниця намалювала цілих дві моїх книжки, одну з яких ми написали в співавторстві з донечкою. Ігор змінив роботу. Я – не змінювала, і це теж велике щастя, бо люблю її дуже і не уявляю нічого кращого за неї. А ще мені писалося – знову, нарешті, писалося!

 

 

З іншого боку, було вдосталь смутку й хвилювань. Кенійській місії, де служить моя мама, загрожувала (і продовжує загрожувати) страшенна небезпека. Дануся мала пневмонію, за якийсь час – стоматит. Я багато хвилювалася й нерідко плакала. Не наважилася піти й скласти той іспит на водійські права (досі боюся його практичної частини). Відмовлялася від численних цікавезних пропозицій і запланованих подорожей – бо внутрішнього ресурсу забракло б на все.

Зрештою, робочої рутинності й непростих викликів (навіть якщо то найкраща в світі робота) ніхто не скасовував, а після карпатського відпочинку я ще й, мабуть, трохи псіханула, бо взялася за додаткові проекти: лекції й переклади кількох дитячих книжечок. Це вдячно/невдячна справа. Я дуже люблю і книжкові переклади, і давати лекції, але будь-якій працюючій і активній у соціальному житті мамі всі додаткові заняття даються виключно ціною маленьких (чи великих) тріщин у внутрішньому спокої.

 

Наша дівчинка за це літо дуже підросла й подорослішала. Наприкінці літа у неї випав перший молочний зуб! Цілі стосики дитячого одягу й взуття лягли в коробки й пакети й полетіли до молодших Данусиних друзів, а Богданці натомість прийшли такі ж стосики обновок. Нам випало дуже багато пречудесних піших прогулянок, тож ми читали менше, ніж зазвичай, однак таки подолали майже цілу першу частину «Володаря Перстнів» і купу книжок меншого об’єму. Дануся багато писала, малювала, читала, ліпила, готувала смакоту, викладала «колекції» з прикрашеного власноруч одягу, вирізала, клеїла, шила разом із бабусею Танею… А ще справно їздила на майстер-класи в Травневську арт-резиденцію, де малювала пером і чорнилом, ліпила з глини й багато малювала розмаїтими фарбами.

Інколи, щоби діти (й дорослі) набралися нового натхнення, їх відправляли на луг за пір’ям/травами/корінням/чим завгодно. Дануся назвала луг Долиною Вражень і раз у раз тікала туди з-за робочого столу. Найбільше мені подобається там те, що дітей не навчають, як щось робити, от узагалі. Просто дають їм місце/ресурси/відведений на то час – по суті, запрошення в креатив, творчість, ініціативність. І то надзвичайно цінно.

 

 

 

 

 

Наш дім росте цеглина за цеглиною (на момент, у який я це пишу, вже вибудуваний перший поверх), ми ж знайомимося з його околицями. Назвали місцину про себе Росиночкою і дуже нею тішимося. Усі ці вузькі вулиці, невеличкі доми, чудесне озерце в кар’єрі з рибками, що роблять пілінг, наче у спа-салоні чи у морі біля деяких афінських пляжів й велика територія для дослідження, творчості, думок, простого, буденного подиву – це ж так про любов.

 

 

 

 

 

 

 

 

Цього року ми щось часто їли шашлики, інколи готуючи їх просто на багатті на нашому майбутньому подвір’ї. Потоваришували з тамтешніми сусідами; а добрі сусіди – коштовність і скарб.

 

Ми видивлялися зірки, збирали гриби, їли рибу, розводили ватру, збирали ягоди, плавали в басейні, а дехто навіть – у озері. Дануся полюбила свіже козяче молоко, залюбки гралася із кроликами та козичками, щасливо спостерігала за козами, гладила коня, намагалася спати на бджолиних вуликах (така штука називається апітерапія і дуже крута – але від радості не заснула сама і не дала мені заснути).

 

Ми з бабусями й тіткою Олею святкували День народження нашого тата на улюбленому озері, в альтанці на воді; з шашликами, й приготованими на грилі овочами та рибою. Плавали на катамаранах, бачили лебедів, годували котів.

 

 

 

 

 

 

До Данусі приїздив дідусь Тарас – і вони чудово проводили час разом.

 

Ми вперше побували у Хуторі Тихому – й закохалися, намріявши собі мрій про нього на осінь, зиму й наступне літо. Гори – це завжди про любов. А у тому особливому місці –поготів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Я давала інтерв’ю для телебачення, радіо, для газет, книжки, онлайн-ресурсів – однак навіть їхня серйозність не відволікала мене від споглядання літа.

 

Ми з Данусею їздили до дорогих друзів у #лагіднахатинка під Києвом, а час із ними – цілющий. А київські зустрічі з Давиденками, бездоганно хороші вечірні прогулянки, їхня затишна вітальня на Шовковичній – це завжди про внутрішнє збудування.

 

Між тим було чимало робочих зустрічей – і жодна з них не була не-наповнюючою.

 

Я куштувала страви кримсько-татарської кухні, французької (яку давно й ніжно люблю), гуцульської, ну й звичної вже загально-європейської – і щоразу найбільше раділа тому, що це тааак смачно і зготувала не я. Так і не полюбила готувати. Може, кухня в новому домі все виправить.

 

Мамське, як завжди, цвіло й приносило щедрі плоди, наснажуючи й лікуючи, надихаючи й навчаючи. І взагалі, цього літа було багато зустрічей із фантастичними жінками - і я дуже-дуже вдячна за кожну з них.

 

Данусин садочок активно розвився теж, і я щиро закохана у все, що робить для наших дітей його директорка. Поки що мені від зачудування бракує слів, от направду.

 

Зустрічі зі збаразькою історикинею, Тетяною Федарів, були для мене дороговказами.

 

Ми їздили на роверах (з вело-бричкою), влаштовували численні пікніки, гуляли соняшниковими й ріпаковими полями. Сусідка з Росиночки, Таня, подарувала нам власноруч зроблений глиняний свічник у формі будиночка – якраз у той день, коли ми залляли фундамент.

 

Їздили у Вишнівецький палац. Приймали гостей. Ходили в гості. Багато співали під гітару й фортепіано. Їли розкішні сири з Міриної майстерні і Путилівського молокозаводу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

Підстригли дитині її довжелезні кучері – тепер волосся до плечей. Дитина тішиться, мама трохи сумує.

 

Час від часу (нерідко) дитина випрошувала піцу й картоплю-фрі й тішилася тим так, як я би, певно, тішилася квитком на Фарерські острови. Щоразу.

 

 

 

 

 

 

 

 

Бог щедро благословив її друзями, які оточували й залюблювали її щодня. А як вони святкували її повернення з лікарні після пневмонії! Вона це дуже цінує, щиро – і відповідає взаємністю. Правда, кілька хлопчиків з різних її кіл спілкування активно дарують їй квіти (інколи навіть при тому цілуючи) – і цього вона не цінує геть. Тобто, подаровані квіти-таки цінує і наказує мені про них піклуватися, а от увага хлопчиків поки її радше дратує. Малеча!

 

Я отримувала багато щонайтепліших читацьких листів. Часом – подарунки, зроблені руками дарувальників, що западали в саме серце.

 

Як завжди, пила забагато кави і замало води. Почала займатися спортом (10 хвилин в день, зате усерйоз – щойно вчора, на завершення літа). Приміряла буковинський стрій, вишитий бісером. Так і не купила собі плетеного кошика, про який мрію уже стільки років. Зате багато молилася. Зате багато підтримувала інших. Зате багато сміялася вголос і танцювала – трохи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розводили вогонь у каміні. Пили запашні чаї. Харчувалися, як королі-естети. Годували оленів. Відпочивали у пахучій ялівцевій фіто-поляні. Подовгу бродили лісами й пролісками. Бачили веселку – і не одну, а багато. Бачили, як хмари плутаються у верховітті між горами. Мокли під дощем. Носили ґумаки.

 

Були дуже щасливими.

Навіть у дні, коли я плакала, а ми страшенно хвилювалися. Навіть у дні з високою температурою. Навіть у дні, коли стояли перед складними рішеннями – щодо дому, роботи, будь-чого іще. Просто знали, що ми – у Господніх руках. І що це – найважливіше. Не лише влітку.