У стрічці так легко зауважити давніх жж-стів: структоровані підсумки року вигулькують тут і там у тій дуже характерній fashion. Я теж виконувала цей ритуал з ідеально відточеною щорічною періодичністю понад десяток років. А цьогоріч якось геть немає бажання підводити риску. 

Але традиціям так просто не зраджують. Спробувала згадати, що відбувалося – і зрозуміла, що саме цього року, коли бентеги було так багато, коли так багато плакалося, коли відбувалися внутрішні злами й тектонічні зсуви, коли я значно, значно частіше казала «ні», аніж «так», Бог дарував чимало мені особливих людей. Дивовижно світлих, сильних і співзвучних серцю. Поняття не маю, як жила раніше, їх не знаючи.
А ще (і це наважливіше) найдорожчі й люблені незмінно були поруч. Ніхто не загубився дорогою.

Цього року траплялися дива. Наприклад, неймовірне зцілення, у яке я навіть не вірила. Не просто не вірила мовчки, а вперто артикулювала зневіру. Досі пам’ятаю лікарчине – «ми можемо вірити чи не вірити, але коли воно стається - це очевидно». Дякую, Наталочко, що вірила замість мене.
Нам випало несподіване знайомство з Хутором Тихим – місциною, де, відпочивши й розпружившись, усвідомила, наскільки вичавлена емоційно була до поїздки. Місцем, яке змінило так багато в мені.

Ми будували наш маленький будиночок, наш Дім Мрії – і навіть у геть недобудованому ньому приймали люблених гостей. Там плоский дах: розкішна нічна обсерваторія для знайомої вам закоханої у зірки жінки. Та жінка поки боїться на нього видиратися, тож добрий чоловік приїздив і видирався на нього спозаранку, а тоді фільмував звідтіля густі світанкові тумани довкола поселення. У нас з’явилися сусіди, про яких можна тільки мріяти і описувати в казках. З’явився Хрущик.

Дануся пішла в садок на повний день – і втомлена працююча мама почала трохи опритомнювати. Мамське (мамафія) цвіло й наснажувало. 

Я працювала в неймовірних міжнародних, всеукраїнських і локальних проектах – і всі вони приносили рівнозначну радість.

Дала більше десяти лекцій в різних містах і кілька десятків інтерв’ю; у Європі вийшли кілька десятків чудесних книжок, на які я продала права, репрезентуючи наші американські видавництва; деякі з них вийшли в Україні, зокрема, «Толкін», чим особливо пишаюся. 

Вийшли дві мої нових книжки – «Мандрівки з Чарівним Атласом: Париж» і наша з донечкою «Мамо, а Бог який?», одна дитяча антологія, де є і мій текст; дві перекладені книжки – одна в Україні, інша – в Польщі. Кілька інших книжок були перевидані (деякі – не те що не першим, але й уже навіть не десятим накладом). 
До переліку моїх книжок, виданих також шрифтом Брайля, долучилася ще одна – а для мене то завжди найвища нагорода й трепетна радість.

Разом із улюбленою керівницею провела дуже успішні виставки в Кракові та Франкфурті. 
Уперше в житті шалено хвилювалася, даючи лекцію (бо зазвичай кайфую) – це було в Кракові, і та лекція (не її зміст, а подача) вийшла така собі. Але попри це, викликала більший резонанс, ніж будь-яка інша лекція за ціле моє життя, і ті кола проектів, запрошень і обговорень, що розійшлися від неї по воді, відгукуються мені досі, чим зачудовують. 
Власне, тоді ж отримала таку рекомендацію від сильного американського автора і президента потужної видавничої асоціації, що досі не можу усвідомлено прийняти той факт, що те все він написав про мене – ще й з власної ініціативи. Просто, щоб вона у мене була. (Звісно, не факт, що його слова співпадають з реальністю, але однаково приємно).

Взяла інтерв’ю в чудового Валерія Шевчука для УП. Почала працювати в шалено прекрасному українському історичному проекті, разом з чудовою командою і експертами, якими захоплююся. Написала дві книжки – обидві вийняли з мене душу, розплели її, розвіяли на вітрі, переполоскали дощами, перепрошили, склали й акуратно засунули назад. Переклала одну. 
Пристала на пропозицію долучитися до несамовито гарного міжнародного освітнього проекту для діток з особливими потребами. Разом із чудовим товариством запустили важливий відео-проект про цінності.

Мала десятки презентацій і зустрічей з читачами: у Києві, Львові, Одесі, Дніпрі, Тернополі, Збаражі. На Книжковому Арсеналі разом із Агенством ООН у справах біженців провели подію, за основу якої лягло читання й обговорення моєї книжки «Мене звати Мар’ям», разом із чарівними Вікторією Андрієвською, Марією Бурмакою та Лікою Роман.

З нашою Аспен-групою провели семінар у збаразькому замку, і це теж запустило чимало важливих кіл у воду. З Андрієм Мельником і його школою розвитку мислення запустили чудесний проект у збаразькій бібліотеці. 
Продовжувала служити в журі важливого для мене конкурсу ім. Джона Буньяна – і пречудесно розважалася на врученні нагороди переможцю)).

Працювала з фобіями - водити машину і плавати, наприклад. Недопрацювала ще. З коня теж злізла, бо прочитала перед тим інструкцію, а не варто було. Є куди рости - чимало.

А так… просто багато обіймалася, дивилася на зірки, ходила незвичними стежками (у всіх сенсах), слухала музику, танцювала, безперестанку дякувала, трохи скиглила і вчилася скиглити менше, шукала Його.

Здається, рік таки можна назвати хорошим.