січня 23 (Чт) 2020, 14:03
Не пригадую іншого часу, коли б від такої кількості близьких і далеких людей приходили щоденно, стосами, болісні прохання про молитву чи просто оповіді про смуток. Не знаю, чому так. Не знаю, чому зараз.
Удень (та й часом ночами) ховаюся в кабінеті, наче в мушельці – Диригент уміє так вчасно посилати робочі дедлайни, заякорювати в маленькі, монотонні, рутинні кроки, коли вітер світу стає надто рвучким.
Вечорами складаю одяг, прасую, і навіть музики не вмикаю – хочеться усамітнення, хочеться слухати, як душа всередині розмовляє собі з Творцем. Виходжу з рідними на прогулянки, розглядаю зірки, п’ю каву, вдихаю морозяне повітря на повні груди, обіймаюся з подругами, читаю Твардовського – і все якось наче пошепки: Бог і душа ведуть собі свої бесіди, не хочеться їм заважати.
Раз у раз чомусь повертаюся думками до – хай, може, надто романтизованого – образу Прекрасної Епохи, інколи розглядаю портрети тодішніх жінок: ніжні, неусміхнені, з таким поглядом тремким, вдумливим. У них уже було чимало чудового: то був час миру, прогресу, впевненості в майбутньому.
Але не було банального пеніциліну. І при дітородженні помирало так багато жінок. Вони мали театри і страховиків, електрику й розкішну порцеляну, але все це могло так швидко й геть несподівано обірватися. Леткість життя відчувалася гостро – тож не дивно, що вони так сильно вкладалися в те, що зв’язувало їх із майбутнім і тривалим – дітей і мистецтво.
Цими днями в мене відчуття прозорості світу. Такого безкінечно красивого, такого зболеного. Усередині – вдячність, радість, смуток, довіра, надія, любов. Дуже багато любові.
Мітки: щоденник
Будь мені муром, а не щоглою
Щоденникове
Щоденникове. Про довіру, розбиту вазу, зірки і втрачену безтурботність
Про Віру і Невидимого
Осіннє світло
Надійка Гербіш –українська письменниця,
перекладачка, колумністка,
ведуча подкасту «Слово на перетині»,
продюсерка. Директорка
з міжнародних літературних прав
для Європи та Нордичних країн
американської компанії
Riggins Rights Management