У кожного – кожної – з нас є свій страх. Маленький чи великий; видимий чи прихований; таємничий чи зрозумілий; набутий чи міцно вкорінений у генетичну пам’ять. Ми носимо свої страхи всередині себе, ховаючи їх від світу. А ховаючи їх, ховаємося з ними й самі. У кожного з нас є своя мушля; ми ніколи не відкриваємо іншим геть усього. Ми завжди трохи на самоті.

Я думаю про цю метафору мушлі – і думаючи так, здається, чую прибій. Наслухаю його, і тепер уже в тій метафорі відчуваю не лише самотність.

Кожна ж мушля оберігає безборонного молюска від болю і загроз. Але навіть тоді, коли його самого – вразливого, тоненького, майже прозорого – уже немає, та броня, той панцир, який він наростив, аби захиститися від свого болю, залишається – і стає важливим будівельним матеріалом або ж просто красивим нагадуванням комусь, хто приходить до великої води втишувати серце і не забуває дивитися під ноги.

Говорю це зараз вам, а океан усередині мене продовжує звучати, а з ним, із його розміреним диханням, продовжують снуватися думки. Тепер я думаю також про те, що нарощення міці як реакція на біль (існуючий чи потенційний) – це не лише про зараз і не лише, зрештою, про захист. Ця реакція на біль, цей опір загрозі – це про майбутнє і про красу. Про тривалість замість швидкоплинності, незагрожену тяглість замість пунктирної лінії незавершених гештальтів історії.

Загрози, насправді, ніколи ж не зникають. Поки Камю своїм залишеним поміж сторінок голосом застерігає нас про чуму, яка завжди поруч, мутують також інші віруси, причаюючись десь неподалік. Віруси мутують, кодифікуючи дійсність під себе: нормалізуючи патологію, винаходячи традиції і в такий спосіб маскуючись під справжність, заявляючи про своє начебто пріоритетне право на територію нашої свободи. Хтось називає їх «дияволом в історії», хтось – «ідом», хтось – особливістю людської природи чи психологією натовпу, хтось вигадує конспіративні теорії, називаючи вірусом чи не кожну зміну та реформу.

А я просто думаю собі про ту мушлю. Думаю, що кожен мій маленький особистий опір будь-якому з режимів – це не просто про негайний захист. Це не про інстинкт, не про рефлекс і зовсім не про моє сьогодні – не стільки про це все. Як і не про те, що мастять на хліб – чи там на розтятий гострим ножем хрусткий круасан із цукерні на сусідній вулиці.

Натомість про майбутнє – і про кілька атомів твердої реальності нашого завтра, які я – особисто, ви особисто, ми усі, однак особисто – закладаємо вже тепер.

 Усі фото - авторства Анни Золотнюк