Cьогодні мені 33 – і вдячності всередині дуже багато.

 

Плани на цей рік сильно відрізнялися від того, що відбулося насправді.

Це мав бути рік великих подорожей, і задовго до початку уже був вимережаний графіком перельотів, виступів, лекцій, зустрічей з читачами… І сподіванням на переїзд у Дім Мрії.

Ми таки переїхали. Щоправда, у знімну квартирку неподалік озера в місті, де я виросла. Із розкішними 3,5-вими стелями й неймовірними історіями про її власників із давноминулого. Давноминулого – бо будинок аж із 1891 року! І ця нова домівка подарувала нам стільки теплої радості! Саме звідси наша донечка пішла до школи. А Дім Мрії тим часом обріс вікнами й дверима.

Усі закордонні подорожі скасувалися. Майже всі українські – теж. Я багато працювала в правах. Давала численні інтерв’ю, втомилася від зумів. Втомилася працювати). Але саме цьогоріч зі мною сталися каяки, сап і байк. І перші власноруч зібрані білі гриби на Хуторі Тихому теж. То було розкішно.

 

Книжкова презентація наживо була лише одна – але з найкращими людьми і в Софії Київській: презентували нашу з Ярославом Грицаком «Велику різдвяну книжку».

 

Кілька моїх книжок вийшли у перевиданнях, а ті, що раніше мали тонку обкладинку, обросли твердою палітуркою. «Пуанти для Анни» вийшли вірменською у чудовому перекладі не менш чудового пана Анушавана. А ще "Пуанти" та "Мандрівки з Чарівним Атласом: Париж" вийшли також шрифтом Брайля.

 

Я завалила багато творчих дедлайнів і відхилила ще більше гарних пропозицій, бо роботи було багато, ну й бо карантин.

І все ж написала книжку «Дім, який ти любила, мамо», що має вийти наступного року в «Порталі». І оповідання про Різдво і зброю для збірки «Таке різне Різдво», що вийшла цьогоріч у «Видавництві Старого Лева».

 

З Ярославом Грицаком ми таки дописали нашу різдвяну книжку – і вона теж встигла вийти до Різдва.

 

Долучилася до дивовижних жінок (поки тссс), із якими підготували книжку для тих, хто мріє писати.

 

Вийшли кілька дитячих книжок, які я перекладала цьогоріч.

 

А ще вийшли такі дорогі мені «Яблука війни» та «Ми живемо на краю вулкана».

 

Зі мною були найкращі, безкінечно люблені люди. І я розчинялася в цій любові й удячності за неї.

 

Мені весь час (щоденно!) здавалося, що нічого не встигаю. Але сьогодні, коли Ігор і Дануся обіймали міцно, а рідні й друзі вітали й дякували за маленькі й великі радості, я вкотре думала: встигаю найголовніше.

 

І вдячна Богові за те, що тим найголовнішим, власне, і є Він. Вдячна, що Він усе наповняє собою, усьому надає сенсу. Що веде за руку, що не відпускає ніколи.

 

Люблю.