Якогось вечора, коли темрява новин була особливо густа й тяжка, я вирішила, що мушу почати писати про радість. Книжку, яку я вигадала, коли була вагітна Данусею. То не про ту буденну радість, котру нам дарують маленькі приємні дрібнички чи тепло найрідніших. А про ту глибинну, котра народжується лише в спілкуванні з Творцем, усупереч випробуванням і болю. То був період, коли я перестала помічати буденні радості й розуміла, що тону у власних страхах і безвиході новин. Я плакала, набирала тремтячими руками номер пастора, скаржилася, горнулася до чоловіка, не надто впевнено казала донечці, що нічого страшного, знову плакала. У якійсь молитві я зрозуміла, що маю, передусім, зробити дві речі: хоча б на якийсь час вимкнути фейсбук і більше гуляти надворі. І поки гуляла, молилася. Наснажувалася. Раділа. Тоді я і зрозуміла, що буду таки братися до давно задуманої книжки й написала у видавництво. І тоді я вкотре зрозуміла, що маленькі радості, котрі нічого насправді не значать, важать багато, коли стають приводами для вдячності Йому.