Якось ми з подружкою обговорювали макарони (макаруни) та їхні смаки, і я, пригадуючи свої рідкісні досвіди, кинула, що куштувала їх у Бордо, на що подружка відповіла, що це звучить страшенно елеґантно. Я рідко починаю розповіді з елеґантних фраз, тому повправляюся хоч тут: в Бордо я куштувала макарони.

Вони були дуже смачними (фісташки, як завжди і майже у всьому, рулять), але більше, ніж вони, мене зачепило відчуття свободи в цьому красивенному місті.

 

Елегантна набережна річки, водяне «дзеркало», яким, наприклад, ходить босонога скрипачка, розвіваючи кучеряве волосся за вітром і танцюючи під мелодії, які сама ж видобуває зі своєї скрипки; у якому бігають голісінькі малюки; яке розтинають на своїх біговелах красивущі малі мулатенятка; довкола якого засмагають батьки-закохані-студенти-хлопець-у-дредах-дівчина-в-татуюваннях-залюблені-старенькі-в-білих-штанах-хто-завгодно-насправді.

Місто зачарованих вулиць, таємниць, макаронів і канелє, богеми, астрономічних годинників, що з’являються над тобою ні з того, ні з сього, мостів, платанових тіней, фонтанів, усього такого легкого прекрасного, такого дуже французького.

І хай це не традиційний мандрівничий пост на тему «Куди піти в Бордо?», але, сподіваюся, мені вдалося передати хоч крихітку його атмосфери – завдяки моїм чудовим гідам: франко-українській родині чарівної Іри, яка була головною організаторкою зустрічі, а також надзвичайно стильній і витонченій українській француженці Олені, яка прожила в цьому місті багато років, виростила чудових дітей і зуміла розгадати не одну його таємницю.

Фотографій так багато, що, мабуть, доведеться розбивати на кілька серій. Але ось трохи – для життєствердного настрою.

Франціє, тримайся.